Якби війна була тільки сухими фактами, ми б, можливо, швидше забули про її жахи. Але згадайте ту саму ніч 24 лютого 2022 року, коли темрява раптово розсіялася шаленими вибухами й віддаленими голосами надійних джерел, які доповідали: "Почалося". Це був лише новий акт у виставі, що розпочалася ще у 2014 році.
Коли я озираюся назад, запитую себе: як ми не бачили, що це може статися? Росія активно збирала військові сили біля кордонів ще з листопада 2021 року — білоруси також виявилися несподіваними учасниками цієї грандіозної підготовки. Але навіть коли чутки стали гучнішими, офіційні особи РФ запевняли, що не збираються нападати. Це обман, у який ми хотіли вірити.
Та настав ранок 24 лютого. Виступ президента Росії став чітким свідченням, що це не просто військовий хід, а початок масштабної операції з метою "демілітаризації" і "денацифікації" України. Що ж, реальність швидко виявилася за фасадом цих слів.
Наші міста — Київ, Харків, Львів, Дніпро — усе відразу потрапило під удари. Російська армія вторглася через різні напрямки, і водночас понад 350 військових літаків взяли небо під свій контроль. Думаю, саме в цей момент кожен українець втратив частинку себе. Та в той самий час ми всі з'єдналися у відчайдушній готовності боротися.
Президент Зеленський оголосив воєнний стан. У той день багато з нас зрозуміли, що тепер ми живемо в новій реальності. Це реальність, де навіть міжнародне засудження війни з боку таких організацій, як ООН і рішення Гаазького суду, не можуть зупинити потік насильства.
Попри всі попередні прогнози швидкої перемоги, Київ втримався. І коли я читаю заяви Путіна — його віру в те, що вторгнення має підстави, бо ми, мовляв, обманули Росію щодо Мінських угод — відчуваю, як ці слова викликають в мені суміш гніву та жалю. Як же так сталося, що дружні колись відносини обернулися цим жахом?
Цікаво, як ця історія завершиться? Але головне зараз — не забути, з чого все почалося і чому ми досі стоїмо на своєму.
Цей текст відображає глибину переживань та нестерпні реалії війни, з якими ми стикаємося щодня.