Нещодавно генерал Кіт Келлог, спеціальний представник колишнього президента США Дональда Трампа у справах України, опинився в центрі гучної суперечки через неправильно зрозумілу заяву. Британське видання The Times поширило інформацію, ніби він пропонував розділити Україну на зони контролю — за аналогією з поділом Берліна після Другої світової війни. За версією видання, британські та французькі війська мали б зайняти західні регіони, тоді як російські сили лишались би на сході. Між арміями мала б проходити 30-кілометрова демілітаризована буферна зона.
Це повідомлення швидко викликало хвилю обурення: хто і на якій підставі вирішує долю України без самої України? Сам Кіт Келлог майже негайно виступив зі спростуванням, наголосивши, що його слова були повністю викривлені й неправильно потрактовані. Келлог пояснив, що насправді мав на увазі можливість створення після припинення вогню окремих зон відповідальності для союзних сил, таких як Великобританія чи Франція, які могли б допомогти Україні зміцнити свій суверенітет. Він категорично відкинув будь-які розмови про фактичний розподіл України.
Ця ситуація вкотре продемонструвала, наскільки чутливою темою для українців та світової спільноти є питання територіальної цілісності й суверенітету України. Важливо також розуміти контекст, у якому пролунали ці неоднозначності: саме в цей період тривають активні міжнародні консультації щодо шляхів припинення бойових дій і подальших мирних переговорах.
Як оцінювати подібні непорозуміння? Насамперед, це нагадування про те, як уважно слід вибудовувати будь-які дискусії щодо майбутнього нашої країни. Адже навіть найменша неточність у таких питаннях здатна спричинити серйозну хвилю резонансу та емоцій. Українці неодноразово доводили, що ніхто не має права приймати рішення щодо майбутнього держави без участі й чітких позицій самої України.
На щастя, цього разу реакція була швидкою й чіткою, і помилкове трактування вдалося пояснити й виправити. Та залишається відкритим питання: як запобігти подібним непорозумінням надалі, і чи можуть подібні ініціативи щодо зон відповідальності справді стати ефективним рішенням задля стабілізації ситуації після припинення вогню? Чи готова міжнародна спільнота дослухатися до думки самої України, а не вирішувати її долю у вузькому колі переговорників?
