У вересні 2015 року, Росія розпочала інтервенцію в Сирії, яка супроводжується численними спорами. Дозвіл на використання Збройних сил РФ за кордоном, зокрема в Сирії, надав Рада Федерації Росії на запит "законного уряду" Сирії. Це рішення зіштовхнулось з критикою міжнародної спільноти, яка стверджує про його недотримання міжнародного права.
Офіційною метою присутності російських військових було підтримувати уряд Башара Асада у боротьбі проти опозиційних сил, зокрема тих, які користувалися підтримкою США та їх союзників. Критики ж наполягають, що Росія, перш за все, зосередилася на зміцненні режиму Асада, віддаючи перевагу атакуванню поміркованої опозиції замість спрямованості на ІДІЛ.
Спочатку російська участь обмежувалася авіапідтримкою сирійської армії. Однак, вже в жовтні 2015 року Росія розгорнула наземні війська з ракетною артилерією та сучасними танками, які вступили в бої з противниками Асада в листопаді 2015 року.
Російський підхід часто звинувачують у завдаванні ударів по цивільному населенню та опозиційним силам, що призвело до звинувачень у співучасті з режимом Асада в злочинах проти людяності. Також існують підозри, що Росія мала на меті не лише підтримку Асада, а й захист значущих газових родовищ у регіоні.
До гуманітарних наслідків віднесено значну кризу з біженцями – понад 400,000 чоловік у провінціях Ідліб і Хама станом на липень 2019 року.
Російська православна церква на чолі з главою Відділу синодальних відносин з суспільством схвалила російську інтервенцію, називаючи її "священною війною" проти тероризму.
Незважаючи на оголошене часткове відведення військ у березні 2016 року, Росія зберегла свої військові бази в Тартусі і Латакії, оснащені системами ППО С-400 для їх захисту.
Операція Росії в Сирії – це складний і багатогранний процес, який часто піддається критиці з правових та етичних міркувань, додаючи до гуманітарних і геополітичних наслідків конфлікту.
