Перш ніж поринути в складний світ церковних справ на рідній землі, пригадую одну історію, що глибоко закарбувалася у моєму серці. Світла неділя, родинне зібрання в невеликій українській церкві десь на заході країни – от тоді я відчув величезну міць єдності, коли прості парафіяни, стоячи поряд, разом молилися за мир. Сьогодні такі моменти єднання стають неймовірно важливими, адже відбувається значний рух у релігійному житті нашої країни.
Українська Православна Церква Московського Патріархату (УПЦ МП) під прицілом уваги через своє тісне переплетення з РПЦ та її лідером, патріархом Кирилом, котрий, як вважається, активно підтримує агресію Росії проти України. За всіма подіями цього релігійного перегорання важливо не забувати, що для багатьох вірян віра залишається ключовою частиною ідентичності.
Нещодавній синод УПЦ МП, спричиняючи нерозуміння та суперечки, осудив військову агресію, але не пішов на відкритий розрив з РПЦ. І хоча критика на адресу попередньої української влади та ПЦУ викликали здивування, відчувається, що наростає запит на більшу ясність у цих питаннях.
Водночас, на тлі цієї напруги, ми бачимо як численні церковні громади переходять до Православної Церкви України. Закон України дозволяє такі зміни, і на це вже зважилися понад 1800 громад. Сама ж процедура переходу не є простою, проте, напевно, стала символом прагнення до духовної незалежності. У процесі зміни приєднання важливими залишаються мирний діалог і порозуміння відповідно до закону.
Критика на адресу керівництва УПЦ МП, на чолі з митрополитом Онуфрієм, також набирає обертів. Заклики до здобуття автокефалії, наряду з внутрішніми конфліктами, підкреслюють необхідність нових рішень та руху вперед.
Розуміючи ці складні процеси, ми можемо побачити новий розлом у релігійному житті нашої країни. Такі зміни є не лише питанням церковної політики, а й віддзеркаленням широких суспільних очікувань на тлі історичних викликів. І, можливо, саме віра стане тим чинником, що здатен об’єднати наше суспільство у цей непростий час.
